Блог Антона Писаренко

Ох, ця очевидна і непереборна циклічність. Подібні стани я називаю перестрибуванням. Перестрибуєш через провалля, з якого можна вибратись тільки назад, а тому кожного разу, як тільки виберешся і підійдеш до краю, стрибаєш знову. Допоки одного разу не перестрибнеш й не підеш далі.

Що змінилось? Не знаю, чи це покажчик еволюції або навпаки деградації мого світосприйняття, але таке перестрибування я все менше почав внутрішньо критикувати, відводячи йому роль якогось такого нераціонального стимулу, вічного двигунця, такого малого, допоміжного, який, якщо і не тягне за собою ніяких позитивних і вагомих наслідків, то принаймні не дає залежуватись душі на полиці, покриватись пилом та вигоряти на сонці.

Невдоволення. Як побічний ефект роботи цього перестрибування. Спочатку воно незначне, потім, як звикаєш, воно в один момент як бабахне, що аж зашкалює. І що найцікавіше, ця амплітуда отримала внутрішнє пояснення як велике невдоволення від можливості не пережити це маленьке невдоволення знову і знову. Стокгольмський синдром, блять, якийсь виходить, де злодієм є маленьке невдоволення. От як це психологічне явище називається, як? Хто б підказав. Ясно, що внутрішнє пояснення в момент перестрибування це все одно, що «земля пласка, бо я не падаю», але ж.

Після апогею невдоволення зменшується. Попереду з’являються обриси іншої сторони, до якої летиш, перестрибуючи провалля. Ще не знаєш вдасться приземлитись вдало чи знову, як і попередні рази, перед самим краєм (чи може він був далеко, а лише здавалось, що близько) звалишся вниз, в це провалля під назвою go back to the start. Але невдоволення вже контрольоване, його розвиток має дві чіткі окреслені альтернативи і, треба сказати, обидві прийнятні: нове перестрибування чи подальше пересування.