Ох, ця очевидна і непереборна циклічність. Подібні стани я називаю перестрибуванням. Перестрибуєш через провалля, з якого можна вибратись тільки назад, а тому кожного разу, як тільки виберешся і підійдеш до краю, стрибаєш знову. Допоки одного разу не перестрибнеш й не підеш далі.

Що змінилось? Не знаю, чи це покажчик еволюції або навпаки деградації мого світосприйняття, але таке перестрибування я все менше почав внутрішньо критикувати, відводячи йому роль якогось такого нераціонального стимулу, вічного двигунця, такого малого, допоміжного, який, якщо і не тягне за собою ніяких позитивних і вагомих наслідків, то принаймні не дає залежуватись душі на полиці, покриватись пилом та вигоряти на сонці.

Невдоволення. Як побічний ефект роботи цього перестрибування. Спочатку воно незначне, потім, як звикаєш, воно в один момент як бабахне, що аж зашкалює. І що найцікавіше, ця амплітуда отримала внутрішнє пояснення як велике невдоволення від можливості не пережити це маленьке невдоволення знову і знову. Стокгольмський синдром, блять, якийсь виходить, де злодієм є маленьке невдоволення. От як це психологічне явище називається, як? Хто б підказав. Ясно, що внутрішнє пояснення в момент перестрибування це все одно, що «земля пласка, бо я не падаю», але ж.

Після апогею невдоволення зменшується. Попереду з’являються обриси іншої сторони, до якої летиш, перестрибуючи провалля. Ще не знаєш вдасться приземлитись вдало чи знову, як і попередні рази, перед самим краєм (чи може він був далеко, а лише здавалось, що близько) звалишся вниз, в це провалля під назвою go back to the start. Але невдоволення вже контрольоване, його розвиток має дві чіткі окреслені альтернативи і, треба сказати, обидві прийнятні: нове перестрибування чи подальше пересування.

Квартири і вайфаї

"А цей нічого не робить взагалі. Бо знає, що робити щось - значить втратити все й одразу."

Залежність. Два типи: глибинна та така, що тут і зараз. Як важко провести між ними межу. Але можливо, якщо сильно постаратися. Залежність неглибинна орієнтована на результат, на відчуття в теперішньому. Причини та засоби очевидні, результат передбачуваний, мотиваційний ланцюжок простий і зрозумілий. Хочеться - робиш - маєш. А от глибинна - цілком складається з потенційно можливого, одновідсоткового, припустимого, але більш затятого, самовідданного, непередбачуваного.  

Боротись за незалежність країни і втрачати власну. Все перемішалось у голові, і таке відчуття, що цей дивний розчин буде недовго там бовтатися, а скоро або застигне, як цемент у вантажівці, або пропаде, як якісь непотрібні ліки, що потім, після закічнення терміну дії, ще довго майорять на полицях домашньої аптечки.

Такий незвичайний тиждень видався. Хоч і вівторок, здається, був тоді, але начхати. Якщо доба своя, то можна і межі тижня самому встановлювати. Тому, цей тиждень закінчувався саме у той момент. Я стояв у порожній сусідській квартирі вночі на балконі. Вони емігрували тимчасово. А в них такий краєвид з вікна відкривається. Не пропадати ж добру. То ж я і вирішив, зробивши собі кави, з ліхтариком, наче якийсь крадій квартирний, попертись до сусідів. Балкон у темряві знайшовся досить швикдо. І, як виявилось, не дарма. Ще й гроза починалась.От тільки вайфай з моєї квартири не ловив.

Щось не так

В житті щось не так - це, наприклад, коли хліб падає догори маслом чи ловиш на льоту мило. Чи, як сьогодні, говорю на касі в супермаркеті, щоб дали пакет, а у відповідь: "навіщо? в руках не донесеш?"

Оце я розумію "щось не так". А все інше дрібниці.  

Мозаичная культура для чайников

Жизнь - это постоянный прямой эфир, который никто, кроме тебя, не смотрит. Ну, может, иногда...


21:50. 
Как перевести "дописувач" с украинского?
Что произошло за последние пять минут в стране?
Это уже 600-ая фотография?
Какая забавная книга?
Ура, уже один абзац...
Репост-репост
Не упустить шанс.
Где же эта статистика
Как плохо, что я не знаю норвежского.
Сюжет от ТСН
Есть, пить
Уже 22:00


В общем так. Это можно называть как угодно. Синдром рассеяного внимания, информационный голод, легкая шизофрения.

Мне, особенно в последние дни, принимая во внимание огромное количество информации, выливающейся на голову, все чаще вспоминается теория мозаичной культуры Грамши. Я так и не дочитал его "Тюремные тетради", но и сам этот факт удачно вписывается в объяснение этой теории.


...


"Дописувач" - корреспондент, автор... не вариант. Надо, чтобы значение сохранилось.
Обязательно новости. Автоматически, подсознательно, рефлекторно. Как выключатель на стенке.
Фотографии малознакомых людей вконтакте. Составить психологический портрет. Нет, конечно, не на той информации, которая содержится в его профиле. Все друзья, интересы, группы, другие сети, что о нем знает гугл... Очень увлекательно. Понимаю, это все напоминает школьные годы и "утоление безделья". Но сейчас чувствуешь себя сотрудником КГБ.
Чтение книг. Во одной программе открыто четыре книги. Думая, что читаю одну из них, я каждый раз отвлекаясь на контакт, открывал совершенно другую книгу и продолжал читать как ни в чем не бывало. А потом удивлялся, почему так резко меняется тема повествования. 
Написание статьи. Со скоростью 1 абзац в день. С тщетными попытками восстановить в памяти прочитанную в течении недели информацию.
Норвежский сайт статистики. Недружелюбный интерфейс. Непонятный язык.
Видео от ТСН. В ленте Фейсбука.
И это все за 10 минут.

А потом перед сном: застрелиться, эмигрировать, напиться, что завтра, что было сегодня...

Такие дела.
Мозаичная культура - это когда многопартийность в голове. И все кричат. Доказывают. Что-то совсем несвязанное между собой. 

5 особенностей нашего времени

Осознание собственной несамостоятельности в зрелом возрасте сравнимо с ситуацией, когда животное, выращенное в клетке, выпускают на волю. Выжить можно, лишь веря в свою самостоятельность. То есть, вернувшись в клетку. Предлагаю вам ненадолго выглянуть из нее.

Первое. Не события, а сценарии.

Так как информации ставится все больше и больше, любое событие настоящего превращается в часть большого сценария. Количество сценариев увеличивается непропорционально количеству событий. Если вы, например, возьмете кирпич и разобьете им витрину, то, на самом деле, вы не просто разобьете стекло, но еще и, возможно: нарушите спокойствие в городе, выступите в роли провокатора, заказанного оппонентом мэра на выборах, станете доказательством низкого уровня воспитания нового поколения; вас объявят сторонником анархизма, национализма, либерализма, антиматериализма; о вас могут написать как о преступнике, а могу как о герое, который борется против самовольной застройки зеленой зоны; вы также можете оказаться иностранным шпионом, наркоманом, вором, кем угодно. Но не забывайте, что на самом деле вы просто разбили стекло. Если же в ближайшее время в другой части улицы загорится чей-то автомобиль, то тут же появится целый сборник рассказов о том, что же сейчас на самом деле происходит в городе, и толпа людей, верящая в каждый из них.  

Второе. Я - процессор

Сегодня важно не много знать, а уметь работать с информацией. Вместо полок с книгами у людей в голове теперь строка Гугл. Вместо попыток вспомнить что-то, проще забить это в поиск. Изменяется структура мышления человека. Это структура крепко привязывает человека к экрану. Рушится автономность мышления. При изменении интерфейса программ человек способен испытывать иногда больший дискомфорт, нежели при переезде на новое место жительства. Он не мыслит себя более без дополнительной коллективной памяти.

Третье. Ментальное хакерство

Для совершения сверхсложных вычислительных операций необходима компьютерная сеть. Подобрать пароль? Не проблема. Нужно время и как можно больше участников сети. Сеть - залог успеха. Вы можете и не знать, что "подбираете пароль" к чьему-то банковскому аккаунту, но это так. Борьба с несправедливостью, идеи, которые хочется донести до всех, забавные картинки и демотиваторы... Не компьютеру, а человеку в современном мире нужен антивирус.

Четвертое. Мир иждивенцев.

Технический прогресс, автоматизация производства приводит к тому, что большинству людей больше нет необходимости стоять у станка, чтобы заработать на хлеб. Появляется множество профессий, которые вынуждены облагораживать безделье. Наступает эпоха, когда человечеству нечем заниматься. Стремительное увеличение креативного класса - это следствие не только победы "либерализма и демократии" над "рабочим и колхозницей". Постиндустриальный совок тоже теоретически возможен. Ударники нематериального производства, сценаристы и трактователи.      

Вот такое особенное наше время.
А что же пятое? Информационный голод? 

Від символічного до туристичного

Чи це деградація, чи навпаки - благодійна втрата оманного значення? Коли місця, що раніше були символами сили, могутності, перемоги чи поразки, місцями поклоніння, або місцями, що всилювали страх чи навпаки заспокоювали душу, місцями, де вирішувались історія, де проходили маршем війська та грандіозні паради, перетворилися всього навсього на фон для фотографій безкінечного потоку туристів? Чи такою мала бути їхня доля? Чи це все, на що вони заслуговують? Так мало чи, може, навпаки забагато? Бути символом, а стати пам'яткою...

still conscious

Це все ще час спостереження, фотографування, відчуттів та критики, чужий та незвичний для роботизованого "я", що ховається десь глибоко всередені й чекає на свій зірковий час. Нехай чекає. Його час ще не настав, воно, страшне та беземоційне, надійно зв'язане та нерухоме. Ні, не таке, як я зараз, а беземоційне та спокійне по-справжньому, байдуже до всього. Воно не буде питати саме себе, чи правильно я роблю, чи потрібно це мені або іншим, чого я хочу - воно буде робити чи не робити мовчки, не питаючись, до нього неможливо буде достукатись. Як добре, що той темний час ще не настав. Зараз поле бою - щось абстрактне, філософське, багатозначне та символічне, воно не перетворилось ще на визначення з тлумачного словника, а живе саме по собі, шириться та звужується, стає реальністю та руйнується в одну мить, захлинаючись своєю безглуздістю. Зараз все ще той самий час, коли можна говорити не про те, що саме робити, а про те, як і навіщо, час, коли ще можна довіряти самому собі.

Щастя в мишоловці

Різні сфери життя людини, доведені (на практиці чи в ставленні до них) до ідеалу, не можуть в принципі існувати окремо один від одного. Вони, наче водойми, поєднані між собою: якщо вода підіймається в одному дуже сильно, і здається, що вона підіймиться до "ідеального рівня" і застигне в такому положенні, то ні - вона рано чи пізно почне перетікати в інші водойми, які можуть бути повністю висушеними, далекими від ідеалу, а для того, щоб їх наповнити можливостей не має. Вузька спеціалізація - не варіант для реального життя, коли мова йде про щастя та ідеали. Саме тому, надзвичайні успіхи, "лотерейне" щастя (може, його іллюзія), яке падає на голову в один момент, викликає одразу ж після перших моментів незрозумілої ейфорії, гостре відчуття протиріччя, страху, невідповідністі, чогось неправильного, неконтрольованого. Цього потрібно остерігатися всіма можливими силами та способами, і ні за яких обставин не допускати до раціональної свідомості цих улесливих рекламних агентів щастя, які під видом щастя "all-included", насправді хочуть вам продати лише його маленьку частину за високу, дуже високу ціну. Тому, біжіть від щастя, якщо воно вам не належить, біжіть, якщо воно є підозрілим, не спокушайтеся, бо буде тільки гірше. 

Надзвичайний стан: кращої альтернативи людська психологія ще не має

Хотілося би абстрагуватися, наскільки це взагалі можливо, від того, що зараз відбувається в країні, тому що надвизайчий стан, в принципі, як шлях до подолання невизначеності, є найбільш дієвим, однак для країни це не найкращий варіант - думаю, що українці вже визначилися.
Але в чому його дієвість? Він позбавляє суспільство м"якої альтернативи. Люди або виходять на вулицю та порушують закон, або сидять по домах, продовжуючи слухати владу, яка для них вже давно перестала бути легітимною.
Особливістю надзвичайного стану те, що люди, здійснюючи "протиправні" дії, очікують того, що їх або почують, або заарештують чи навіть вб"ють. Вони готові до будь-чого - головною метою їхнього життя в цей момент стає визначення власної ролі в житті країни, і якщо ця роль полягає в тому, щоб загинути або провести декілька років в ув"язненні - це для є навіть кращим, ніж життя на волі, але в країні, де населення для влади країни означає не більше ресурсу, що покликаний задовольняти потреби влади у власній безпеці.
Відкрито протестуючи проти влади, навіть якщо це не має ніяких практичних результатів, людина розуміє, що вона чогось варта, що вона прагне більшого, що для неї на пешому місці стоять самовираження та ідеї, а не безпека та формальності. Така людина або вмирає, або починає жити знову. І не важливо де саме: десь далеко від батьківщини, на волі, чи в себе вдома, мовчки протестуючи проти всесильної влади. Людина вже інша, вона насправді вільна, може чимось і невдоволена, але безмежно вдячна своїй країні за те, що саме вона зробила з неї людину: не просто споживача та платника податків, а борця за справжні цінності.
Круто буде, якщо в Україні влада все зрозуміє та піде назустріч протестувальникам. А якщо ж ні, то, мабуть, введення надзвичайного стану буде найкращим шляхом вирішенням ситуації, що склалася, хоча й не найбільш безболісним для суспільства. 

Як випадково не стати егоїстом

Егоїстом, насправді, бути вигідно. Але це не афішується. Егоїстів засуджують інші егоїсти, менші егоїсти стають більшими егоїстами... Взагалі-то світ сьогодні дуже сильно зав*язаний егоїстичними ременями, але при цьому йому ще якось вдається розвиватись.
Чому я згадав про егоїзм. Черговий раз думав про своє місце в світі. І чомусь полізли в голову думки про те, що насправді є егоїзмом, чи думаю я тільки про себе (чи краще так сказати - чи завжди я думаю тільки про себе), що значить для мене суспільтсво і тому подібне.
Принаймні, існує два відомих нам типи егоїстів. Першим завжди більше дістається - це такі-собі локальні егоїсти, немилі, говорять завжди все прямо... Їх не люблять, вважаючи найбільшим злом. Саме за те, що ти забрав останню шоколадку з полиці чи виділився серед коллективу з вчасно виконаним завданням, люди будуть вважати тебе еталом егоїста.
Інший тип егоїстів. Вони зовсім не такі... Вони приємні, завжди посміхаються... Поділяться останнім шматочком чогось смачного із ближнім, розділять все порівну... Та насправді, це все для них неважливо. Для ближніх можна бути милим та приємним. Локальний альтруїзм. Подивимось трохи далі - і ця мила людина отримує надприбутки, знижує заробітні плати. проводить звільнення без попередження і допомоги. Таке життя... що поробиш. Проте зі знайомим - бери шоколадку, а я потерплю.
Це, звичайно, я перебільшую. Але для схематичного зображення образів підійде.
Не треба забувати, що ці образи можуть поєднуватись в одній людині також. Але тоді не буде виникати питань з боку оточуючих, чи є ця людина егоїстом.
Взагалі то в масштабі суспільства та на певному етапі його розвитку дуже важко не стати егоїстом і не перейти до третьої категорії випадкових егоїстів.
Припустимо, ви працюєте в таборі ООН для біженців чи висаджуєте дерева в пустелі - вас точно не можна назвати егоїстом в глобальному масштабі. Ви робите користь для суспільства. Інший випадок - ви відкриваєте магазин і заробляєте гроші на тому, що продаєте товари за вищої ціною, ніж вони насправді коштують. Типовий капіталіст. Але якщо ви відкриваєте магазин в районі, де таких магазинів не має, і раніше люди мусили їздити за 10 км, то ви робите добру справу, а якщо ви, наприклад, будуєте 10-й магазин поряд з 9-ма іншими та ще при цьому вирубуєте единий в районі парк, то ви, безперечно, егоїст. Однак є ще інші професії: водії, лікарі, будівельники, вчителі, фінансисти, психологи, веб-дизайнери тощо. І якщо нам потрібно, скажімо, визначити, чи є водій егоїстом в масштабі всього суспільства, чи він,навпаки, виконує суспільно корисну роботу, то це не так вже й легко.
Звідси починається найцікавіше.
Інколи рівень розвитку цивілізації, доступність знань та можливостей дозволяють говорити про відсутність модернізації як про консервацію відсталості. Нібито все й нормально, але могло би бути ще краще, якщо робити щось нове. Ніхто не знає, що саме, але при цьому й не намагається. В такому випадку водій, який міг би стати, приміром, інженером, якщо б не вирішив для себе декілька років тому возити людей автобусом, не напрягаючись і отримувати гарантовано середню зарплатню (це, звичайно, не про Україну), ніж мучитись усе життя з усілякими формулами та макетами, намагаючись щось вигадати, є егоїстом. Особливо якщо він знав, що має потенціал, але з різних міркувань вирішив не розкривати його.
Подібні думки трохи нагадують думки прибічника тоталітаризму... Але ні. Тут, на відміну, від тоталітарної держави, вибір залишається за людиною: бути егоїстом чи ні. Головне розуміти, що те, що ми зазвичай розуміємо під словом егоїзм, - ніщо у порівнянні з відмовою від діяльності, яка могла б змінити життя мільйонів на краще.

Сенс життя одним осіннім вечором

Буває мить - і ось, здається, знайшов. Все картинка склалася, ти впевнений і щасливий.
Вечірні сенси життя... А як ще це називати? Хай будуть просто роздуми.
Наприклад, сьогодні мені здалося, що все - я став іншим. Щось таке тріснуло всередені, як капсула з ціанистим калієм у важку хвилину, але то був не калій, а навпаки - сенс життя, який вмить рознісся по тілу, по душі, і залив собою сприйняття навколишності... Такий собі черговий катарсіс. Стою собі у ванній, приймаю душ, слухаю якусь незвичну музику вже втретє за сьогодні, але звучить вона по новому якось. Перед цим, вона була кращою. Коли я їздив нічним містом на велосипеді. А зараз інша. Може навушники ії якось тоді змінювали, може вітер, який бив в обличчя, може температура повітря. Тоді, здавалось, вона буда центром, а зараз - це лише фон.
Подивився фільм, назву якого знайшов на сторінці людини, яку знаю всього декілька днів. Ця людина живе трохи більш ніж за тисячу кілометрів. Чужа людина. Але то неважливо. Чийсь улюблений фільм, може ще комусь він подобається, непоганий сюжет, актори, в когось викликав би сльози, але фільми на мене рідко діють сильно, не пам*ятаю, щоб колись плакав. Потім думки про одну єдину статтю, яку потрібно написати, про те, що можу написати їх штук десять одразу, але то буде непотрібне, нецікаве, в першу чергу, мені самому. Вже думав про що, але тоді думалось по-іншому, зараз вечір, фантазія працює, але не за планом, втома, слабке світло від електролампи. Тепла вода. Нова пісня, Яка знову чомусь не подобається, але перемкнути лінь, тому що чомусь добре, але чому не знаю. Знаю тільки, що це тимчасово, ще, може, декілька секунд і все. Згадую свою фразу, яку помістив на початок свого "великого" писання - щось там про сенс життя. Чому шукати... щось подібне. Я пам*ятаю, тільки не пишу тут. Там трохи про інше. І думаю, наскільки він є непостійним, цей сенс життя. Хтось говорить, що нібито щось подібне колись знаходив і з ним живе, але чи то правда? Ми звикли дивитись на сенс життя, як на щось конкретне. Знайшов - молодець, не знайшов - спробуй ще. Сенс життя він постійно змінюєтсья, це така категорія, якій будь що властиве, але тільки не сталість. Це якась миттєва мотивація чи її відсутність, відчуття моменту, який має найбільше значення тут і зараз... І зовсім неважливо, що завтра в тебе буде зовсім інший сенс життя. Це прекрасно. 

Гуманізація зла та еволюція світогляду

Подивився вчора фільм “Unsere Mutter, unsere Vater“, який ще не так давно активно обговорювали в мережі, зокрема в юа-неті, через негативне зображення українців в ньому. Фільм про війну. Звичайно, про Другу світову – інакше такого б ажіотажу не було.

Скажу одразу, що фільм цікавий і мені сподобався, хоча «віруючі патріоти» за такі слова назвали би мене грішником. Причому, як російські, так і українські. Та навіть польські.

Спробую пояснити, чому саме фільм мені сподобався.

Нацизм – це, безперечно, штука погана. Без різних там «але» чи «якщо би в ньому щось змінити». Проте, це лише ідеологія. Нацисти – злочинці. Але люди нацистами не народжуються. Люди народжуються людьми. Приймати погані ідеї їх змушують інші люди чи обставини. В Другій світовій були геополітика, злочинні наміри лідерів, ідеологія – по один бік, і були люди – по інший, тому для мене будь який народ, який приймав участь у Другій світовій є жертвою. Хто чиєю – це вже інше питання.

Уявлення людей про зло як таке змінюється протягом часу. Думати, що люди є, завжди були та будуть злими від природи, неправильно. Згадаймо общинний устрій, матріархат та інші часи, коли світогляд людини був значно відмінний від сучасного, чи подивимось на деякі сучасні аборигенні племена. Фромм в «Анатомії людської деструктивності» достатньо повно, на мій погляд, розкриває це питання. Уявлення про зло змінюється і те, що колись люди не могли собі уявити чи співвіднести зі своїми уявленнями про зло, одного дня стає реальністю і доповнює це уявлення. З’являється рабство, середньовічні тортури, релігійні війни… В 20 столітті з’являються тоталітарні політичні режими зі своєю жорстокістю та амбіціями. Нацисти, комуністи, тоталітарні режими Південно-Східної Азії тощо. Зло еволюціонує і сьогодні людина, наприклад, знає про концтабори та масові розстріли як про один з проявів «зла». Нацизм є злом. Може для когось на сьогодні він є навіть абсолютним злом. 

З цього постає питання, чи є корисним для суспільства постійне нагадування про це зло? Тут відповідь важко дати, але ми живемо, на щастя, не в орвеллівському світі, де про минуле можна водночас забути, тому про відсутність нагадування не треба і говорити. Питання, як саме краще нагадувати. Якщо продовжити говорити про Другу світову і нагадування про її події, то чітко можна виокремити, як мінімум, два принципово відмінних способи зображення «зла» цієї війни.

Перший – це абсолютизація зла. Найбільш популярний. Є ворог, і він поганий. Всі, хто є представниками ворожої армії чи країни, є злими. Головна ціль – показати якомога більше жорсткості, щоб зробити чорне ще більш чорним, а не спробувати відбілити біле. Більшість сучасних фільмів про Другу світову є прикладом такого зображення зла. Проблема подібного зображення полягає в тому, що дуже часто вона призводить до стимулювання «тупої» ненависті та розширення уявлень людини про можливі прояви «зла».

Другий спосіб – гуманізація зла. Трохи неоднозначний термін, але спробую пояснити.

Гуманізація зла не означає перетворення зла в добро чи стирання межі між ними. Гуманізація зла означає, в першу чергу, пошук його витоків, спробу знайти причини його зародження, відхід від узагальнень, пошук добра, яке, на превеликий жаль, програло «конкретний ціннісний бій». Головна ціль гуманізації зла – це не переписати історію, чи підмінити факти жорстокості, а перетворити, зробити більш гуманними уявлення про зло, які має сучасна людина. Якщо зло як таке неможливо винищити в суспільстві (питання, що виходить за рамки 20 століття чи навіть останніх тисячоліть), то необхідно працювати над тим, щоб у випадку його проявів, зло було більш гуманним та менш руйнівним. Тобто, зробити абсолютне зло більш гуманним в уяві кожного. У випадку, коли людина захоче реалізувати на практиці свою жорстокість, в неї буде менше варіантів і вони будуть більш гуманними. Звичайно, тут говоримо не про поодинокі випадки, а про суспільство в цілому.

Думаю, що багато хто погодився би з тим, що нагадування про існування зла майбутнім поколінням у тому вигляді, в якому це відбувається в багатьох випадках зараз, не матиме тільки позитивних результатів. Коли в більшості фільмів, статей чи книжок автор намагається зобразити абсолютне зло шляхом збільшення кількості та якості жорстокості, а не шляхом апеляції до людського розуму, нічого доброго з цього не вийде. Від цього може знизитися чутливість суспільства до інших менш брутальних проявів зла, тому що буде здаватись, що до найгіршого ще далеко. Зло має еволюціонувати разом із суспільством, тобто гуманізуватись, і тоді, одного разу, найтяжчим злочином на світі стане, наприклад, розбите скло в магазині. В той же час, зробити так, щоб майбутні покоління взагалі не знали про те, що така жорстокість існувала, неможливо та й не зовсім правильно.     

 

Тепер повернемося до фільму. Глядачеві пострадянському, який виріс на фільмах про війну, де зло зазвичай абсолютизувалося, фільм “Unsere Mutter, unsere Vater“ трохи, як говорять, «розірвав шаблон»: німці-нацисти, але водночас люди зі своїми проблемами, почуттями та сумнівами у вірності державної політики. Те, що зазвичай зображувалося колективним злом та ворожим військом постало перед глядачем зовсім з іншого боку – і цього було достатньо для того, щоб віднести картину до т.з. нео-геббельсизму. Звичайна реакція тих, хто звик бачити зло лише у вигляді якогось триглавого дракону (чи у вигляді Reichsadler) і зовсім не готовий визнавати, що найбільше зло має, передусім, людське обличчя. Але не завжди умовою для того, щоб обставини змусили тебе підтримати дуже погані речі, є особиста аморальність. Можливо, хтось просто не бажає визнавати цей факт, тому що тоді руйнуються вже звичні та зручні орієнтири. Коли зло «дуже зле», все зрозуміло. В іншому випадку все складніше. Коли змінюється колективний світогляд, грань між злом та добром стає менш помітною. Фільм говорить про небезпеку тоталітаризму, легкість поширення його ідей та руйнівність його наслідків.

Звичайно, фільм має певні дискусійні моменти. Бачити в ньому виключно гуманізацію зла важко. Наприклад те, що сценаристи, вирішили якось розбавити жорстокість німців українцями та поляками (причому досить чорно-біло). Так, подібні випадки ставалися, але їхній масштаб по відношенню до головних «дійових осіб» війни трохи збільшений в цій картині. Але в цілому, як я вже говорив, фільм непоганий. Було б добре, якщо б його показали в нас по ТБ. Може хоч трохи розворушить застиглі стереотипи про війну та колективного ворога, змісить відійти від популярної категоризації «свій-чужий» і дивитись глибше. Не обов’язково саме в Другій світовій, а взагалі.       

Технологии человеку известны...

— Зачем вы избрали этот путь? Почему не стали, к примеру, физиком или генетиком? Ведь эти профессии, на мой взгляд, могли бы помочь вам лучше реализовать свой интеллектуальный потенциал. Реальные перспективы, высокие зарплаты, гарантированная возможность трудоустройства, а самое главное – практический результат. Какая польза от того, чем вы сейчас занимаетесь?

— Знаете, от любого занятия есть польза. Даже от нелегальной продажи наркотиков. Главное, кому эта польза приносится: обществу, тому, кто продает наркотики или тому, кому продают. И о пользе какого плана идет речь: экономическая, духовная или еще какая-нибудь. Если говорить об экономической пользе, которую приносит мне мое занятие, то тут справедливым будет сказать, что ее почти нет. Увы, благие намерения сейчас не высоко оплачиваются. Если говорить о духовной пользе, то она есть, и она довольно значительная. Но это, что касается меня. Что же касается общества в целом, то об экономической и духовной пользе на данном этапе пока что рано говорить, однако, если смотреть чуть дальше сегодняшнего дня, то польза становится очевидной.   

Ну, изобрел бы я, будь я физиком, какого-нибудь робота или устройство, компьютер или средство передвижения. И что дальше? Неужели бы человечество кинулось массово его производить ради своего блага? Заинтересовалась бы им какая-нибудь корпорация в коммерческих целях, в лучшем случае, а в худшем моя новая технология дополнила бы список всего того изобретенного, но еще пока ненужного, лишнего, преждевременного. Вопрос сегодня ставиться не «как изобретать», а «зачем». Многие технологии, которые могли бы значительно облегчить и улучшить качество жизни человека, известны, но главным препятствием на пути к прогрессу является ограниченность и несовершенство мировоззрения, как отдельной личности, так и общества в целом. А как еще, вы думаете, можно объяснить то, что люди, несмотря на весь этот грандиозный технический прогресс, который взмывает к небесам стеклянными небоскребами и космическими кораблями над деревнями прошлого, продолжают голодать, болеть, убивать, воевать и разрушать?

Посвящается всему тому, что со мной не произошло

Я заметил, что в последнее время часто радуюсь событиям, которые, в конечном счете, со мной не происходят. Запланированная, но несостоявшаяся встреча, сорванная поездка, нереализованная идея…  Радость ожидания и подготовки, искренняя уверенность в том, что желаемое вскоре случится – это, наверное, лучшее, что со мной происходит. Хорошо ли это – радоваться подобным иллюзиям? Да. Думаю, что радость любой природы хороша, особенно в случаях, если она заглядывает в жизнь нечасто. Да и к тому же, наверное, будет неправильным называть неслучившиеся события иллюзиями, ведь их призраки, смотрящие со страниц ежедневника, имеют совсем реальные последствия. И иногда эти последствия куда более весомые, нежели последствия событий, имевших место в моей жизни.